Середа, 17.10.2018, 09:19
Вітаю Вас Гість | RSS

Великоолександрівська ЗОШ І-ІІІ ступенів

Категорії розділу
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 100
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Каталог статей

Головна » Статті » Мої статті

«За матір, сина, за дружину, за рідну землю Україну!»

Урок мужності «За матір, сина, за дружину, за рідну землю Україну!»

Для учнів 8–11 класів

Мета: виховувати повагу до самовідданості й патріотизму бійців-українців, які захищали територію Радянського Союзу від фашистських загарбників та відстоюють незалежність і цілісність України в наш час; формувати патріотичні почуття,  гордість за свій народ, активну громадянську позицію.

Музичне оформлення: «Балада про мальви»: муз. В. Івасюка, сл. Б. Гури, «Разом і до кінця»: муз. І. Батюк, сл.В. Войтко, «Плине кача…»: музика і слова народні, «Не спи, моя рідна земля!»: музика і слова С. Фоменка.

Обладнання: Державний Прапор України, комп’ютер, мультимедійний проектор, екран, акустична система.

Хід уроку мужності

У залі гасне світло і на екрані демонструються документальні кадри

Великої Вітчизняної війни та кадри з АТО

Звучить запис з голосом Левітана про вторгнення німецьких військ на територію Радянського Союзу

 На сцену виходить хлопець у формі радянського солдата.

Хлопець у радянській військовій формі. Я, гражданин Союза Советских Социалистических Республик, вступая в ряды Рабоче-крестьянской Красной Армии, принимаю присягу и торжественно клянусь быть честным, храбрым, дисциплинированным, бдительным бойцом, строго хранить военную и государственную тайну, беспрекословно выполнять все воинские уставы и приказы командиров и начальников. Я всегда готов по приказу Рабоче-крестьянского Правительства выступить на защиту моей Родины — Союза Советских Социалистических Республик и, как воин Рабоче-крестьянской Красной Армии, я клянусь защищать её мужественно, умело, с достоинством и честью, не щадя своей крови и самой жизни для достижения полной победы над врагами. Если же по злому умыслу я нарушу эту мою присягу, то пусть меня постигнет суровая кара советского закона, всеобщая ненависть и презрение трудящихся.

Хлопець відходить в бік сцени

 На екрані демонструється відео виступу Президента України про початок АТО на Сході України

На сцену виходить хлопець у сучасній військовій формі

Хлопець у сучасній військовій формі. Я, вступаю на військову службу і урочисто присягаю Українському народові завжди бути йому вірним і відданим, обороняти Україну, захищати її суверенітет, територіальну цілісність і недоторканість, сумлінно і чесно виконувати військовий обов’язок, накази командирів, неухильно додержуватися Конституції України та законів України, зберігати державну і військову таємницю. Присягаю виконувати свої обов’язки в інтересах співвітчизників. Присягаю ніколи не зрадити Українському народові!

Хлопець відходить в інший бік сцени

Постаті хлопців-військових освітлюються

Виходять ведучі і стають біля сцени внизу

Ведуча 1. Ці присяги розділяють 73 роки. Ніхто б не подумав, що на рідній українській землі в ХХІ сторіччі лунатимуть постріли, убиватимуть людей. Наша історія мала багато трагічних періодів, коли свобода і факт існування українського народу опинявся під загрозою. Але завжди в такі періоди найкращі сини і дочки країни ставали на захист своєї землі, своєї держави, своїх співвітчизників.

 Ведуча 2. Нині знову прийшов цей час – час вибору між свободою та рабством, світлим майбутнім та темним минулим, справедливістю та тиранією. Нажаль, історія повторюється. Сьогодні зустрінуться дві епохи, дві події, які розділяють десятиліття. 1941 рік – початок Великої Вітчизняної війни, 2014 рік – антитерористична операція на Сході України.

Ведуча 1. Важко тій країні, яка не має своєї історії; важко тому народові, хто її забуває. А ще важче тій нації, яка не знає свого минулого. Була та й є своя історія і в українців. Історія страшна і кривава, історія трагічна і непідвладна людському суду.

Читець. Я вже ніколи не піду до школи,
Мене не збудить мати не зорі,
Світанки не зустріну вже ніколи,
Не буду гратись з друзями в дворі.
Мене не поцілує на ніч тато,
І м’яч мені не купить вже дідусь,
Я не зумію більше посміхатись
І темноти вже також не боюсь.
Я вже не чую ні страху ні болю,
Хоч знов бомбить щоночі лютий кат.
Я бачу, плаче матінка за мною,
І посивів від горя менший брат.
Не стану я ніколи вже солдатом,
Ні лікарем, як мріяв я завжди,
Між зорями мені вже не літати,
Бо вже мені до них не дорости.
Мене нема тепер уже між вами,
Мене збудила куля на зорі,
І я , мов птах, злетів увись, за хмари,
І влився в журавлинії ключі.
За хмари звуки вистрілів лунають,
Від горя десь сивіють знов батьки,
На небо нові янголи злітають,
Назавжди залишаючись дітьми...

Світло, спрямоване на хлопців-солдат, згасає

На екрані демонструються фотографії загиблих радянських солдат та воїнів АТО

Ведучий 1. Більшість із них зовсім юними залишили цей світ. Вони – це воїни-захисники нашої держави у різні роки її кривавої історії.

Ведучий 2. Вони йшли в бій з ворогом та були  впевнені в тому, що їхня смерть не буде марною.

Ведучий 1. Українці-солдати радянської армії вірили, що на визволених землях їх нащадки вже ніколи не почують звуків війни…

Ведучий 2. Українці –учасники антитерористичної операції на Сході України мріють, що кожен бій – останній і переможний.

Ведучий 1. Та усіх їх вели на зустріч зі смертю мужність, любов до людей, почуття обов’язку та Божого провидіння.

Читець. Ще в дитинстві тримали в руках
Іграшкові смішні пістолети,
І не чули про ПЗРК,
І не знали про бронежилети.
Там, в дитинстві – зелена трава,
Дощик кожну травиночку вимив.
Кожен хлопчик героєм ставав,
І усі залишались живими...

Ведучий 2. А вдома на них чекали…

Ведучий 1. Чекали вірні друзі, кохані дружини з дітьми, батьки та матері…

Звучить пісня «Балада про мальви» у виконанні Юлії Бойчук

(муз. В. Івасюка, сл. Богдана Гури)

Заснули мальви біля хати,

Їх місяць вийшов колихати.

I тільки мати не засне, мати не засне,

Жде вона мене.

 

О, мамо рідна, ти мене не жди,

Мені в наш дім ніколи не прийти.

З мойого серця мальва проросла,

I кров'ю зацвіла.

Не плач же, мамо, ти ж бо не одна -

Багато мальв насіяла війна.

Вони шепочуть для тебе восени:

"Засни, засни, засни, засни..."

 

У матерів є любі діти,

А у моєї - тільки квіти.

Самотні мальви під вікном, мальви під вікном

Заснули вже давно.

 

Як зійде сонце - вийди на поріг,

I люди вклоняться тобі до ніг.

Пройдися полем - мальви буйних лук

Торкнуться твоїх рук.

Життя, як пісня, що не відзвенить,

Я в мальві знов для тебе буду жить,

Якщо ж я ласку не встигла принести -

Прости, прости, прости, прости...

Після виконання пісні на екрані демонструються фотографії жінок, які воювали в роки ВВВ та воюють в зоні АТО

Голос за кадром. У війни не жіноче обличчя. Психологи кажуть, що на війну йдуть ті жінки, які вже зустріли велику любов у житті або пережили особисте горе.

На сцену виходить дівчина в радянській військовій формі

Дівчина у радянській військовій формі. Історія ще не знала такої масової участі жінок у збройній боротьбі за Батьківщину, яку показали радянські жінки в роки Великої Вітчизняної війни. Уже перші звістки про віроломний напад Німеччини на СРСР викликали у жінок безмежний гнів і пекучу ненависть до ворогів. На зборах і мітингах, які проходили по всій країні, вони заявляли про свою готовність стати на захист Батьківщини. Жінки і дівчата йшли в партійні і комсомольські організації, у військові комісаріати і там наполегливо домагалися відправки на фронт. Серед добровольців, які подали заяви про відправку в діючу армію, до 50% клопотань було від жінок.  На фронті в різні періоди перебувало від 600 тисяч до 1 мільйона жінок, 80 тисяч з них були радянськими офіцерами. Центральна жіноча школа снайперської підготовки дала фронту 1061 снайпера і 407 інструкторів снайперської справи. Випускниці школи знищили понад 11280 ворожих солдатів і офіцерів. Вперше в історії в роки Вітчизняної війни в Збройних Силах нашої країни з’явилися жіночі бойові формування. З жінок-добровольців було сформовано 3 авіаційні полки: 46-й гвардійський нічний бомбардувальний, 125-й гвардійський бомбардувальний, 586-й винищувальний полк ППО; Окрема жіноча добровольча стрілецька бригада, Окремий жіночий запасний стрілецький полк, Центральна жіноча школа снайперів, Окрема жіноча рота моряків.

Дівчина відходить в бік сцени

Дівчина в сучасній військовій формі. Сьогодні ми готові іти на війну лікарями, зв'язківцями і рядовими солдатами, бо в українок завищений рівень патріотизму. Ми не можемо сидіти, склавши руки, та оплакувати загиблих і поранених. Вишкіл перед війною українки пройшли на майдані. Пам'ятаєте, як у лютому на майдані створили Жіночу сотню Самооборони, до якої за два дні зголосилося 200 жінок. Вони на рівні з чоловіками зводили і контролювали барикади, готували та кидали коктейлі Молотова. Здебільшого ідуть воювати дві групи: патріотки та захисниці. Жінку-патріотку можна порівняти з вільною птицею, яка не боїться ризикувати, часто не має що втрачати. До другої групи також належать жінки, які відправили на війну синів, чоловіків, зятів. У такий спосіб їм легше пережити біль розлуки і постійний страх, що можуть втратити найдорожче. У бою відчувають, що чимось корисні. Вони готові іти на передову, аби прикрити собою рідну людину.

Дівчина відходить в інший бік сцени. Постаті дівчат освітлюються

На екрані демонструється фото Надії Савченко

Ведучий 1. А ім’я цієї дівчини знають не тільки в Україні. Відео, де її допитують терористи, одне з тих, яке найбільше переглядають в Інтернеті. Киянка Надя Савченко. Вона могла стати відомим модельєром або журналістом – опановувала обидві спеціальності. Але обрала зовсім інше – військові гелікоптери. Вона – штурман-оператор МІ-24. Хоробрість і патріотизм цієї дівчини вражає, з гордо піднятою головою Надя навіть у полоні. 19 червня 2014 р. терористи захопили вісім бійців батальйону «Айдар». Серед добровольців, які в ньому воювали, перебувала й Надя.

Звучить пісня «Разом і до кінця» у виконанні ансамблю «Польові маки»

(сл.Віталія Войтко, муз. Ірини Батюк)

На екрані демонструються кадри з зони АТО

Важкі часи у нас настали,
Та нас з тобою не зламали.
На схід і захід хочуть поділити,
Та волю нашу їм не зупинити!

Та ми ніколи не станем на коліна,
І буде жити вільна Україна!
А якщо треба, то станемо до бою,
Бо схід і захід разом із тобою!

Важкі часи у нас настали,
До цього ми не жили - виживали.
Ми об'єднаємо усю країну,
Не віддамо ми нашу Батьківщину!

Разом і до кінця -- до перемоги!
Разом і до кінця -- відкинь тривоги!
Разом і до кінця -- бо ми є сила!
Разом і до кінця -- Батьківщина мила!

Разом і до кінця -- не станем на коліна!
Разом і до кінця -- Україна!
Разом і до кінця -- станемо до бою!
Разом і до кінця -- із тобою!

Ведуча 1. 26 травня 2014 р. в міжнародний аеропорт Донецька увірвалися озброєні люди. Головні повітряні ворота закрилися для пасажирів, а сам аеропорт став символом війни, яка несподівано прийшла в мільйонне місто. Наталія Казеннова спостерігала, як люди зі зброєю брали все більше влади, – з її рідної площі Бакинських Комісарів багато видно. Того травневого дня вона завела щоденник. Щоденник війни в Донецьку.

На сцену виходить дівчина із зошитом і ручкою в руках, сідає на сходи

Дівчина. «Неділя, 22 червня 2014 р. Як тоді, у 41-му. Тільки війна не з заходу. Війна зі сходу. Вже прийшла. Її ніхто не оголошував, але ми живемо в ній. Вона встигла змінити нас. Ми ніколи не забудемо. Навіть якщо зможемо пробачити. Сьогодні дивно солодко дрімала. Цьому сприяли відсутність новин у стилі «жах-страхіття» і наявність цукерок. Майже типовий вихідний, коли лінуєшся, читаєш книги і мрієш про щось приємне. Тільки кожну годину вчуваються постріли у звичайних вуличних звуках... А ввечері – веселка. Ледь помітна. Над териконом біля шахти Горького. Виросла з нього, широка, рішуча. Вперлася в небо. Семиколірна смуга надії і віри – все закінчиться. Буде так, як треба. Як би сильно не здавалося, що все навпаки. Війна закінчиться! По-новому побачимо своє місто, незвично оголене і беззахисне. Справа не в знищених вночі локаторах ППО. В іншому – Донецьк знемагає від самотності і туги за матусями, що гуляють парком, за малюками, які щебечуть на дитячому майданчику, за закоханими парами. Усім, що наповнювало життям вулиці. Розчинилося в дощі. Зникло в сутінках неоголошеної війни. Напевно, тому Донецьк кличе дощ, грім і яскраві спалахи блискавок. Він хоче відчувати. Чути. Жити».

Читець. Місто, де тепер суцільні ями,

Спить тривожно – майже і не спить.

«Не хвилюйся – я стою тут прямо.

Постріли – ховаюся наспід».

Тут хіба цінуються медалі?

 Важливіше – крок і знову крок.

«Ти пробач, що не відповідаю –

Вибухами глушиться дзвінок».

Тут воюють вміло і невміло.

«Ти за мене – добре? – помолись.

Я тепер такий, як ти хотіла,

Просто трохи далі, ніж колись».

«Ти пробач за неспокійну старість,

За твою та інших мам, мамусь.

Просто уяви, що повертаюсь –

Я ж обов’язково повернусь».

Демонстрація фото солдат різних національностей

Ведуча 1. На боротьбу з німецько-фашистськими загарбниками в 1941 році піднялися всі – і старий, і малий. Почуття патріотизму досягло свого напруження. Прагнення відстояти незалежність країни, свою домівку було нестримним. Йшлося про долю великої, єдиної Батьківщини – Радянського Союзу. Розуміння цього загального почуття ненависті до ворога в загальному пориві об'єднало людей всіх національностей, різного соціального стану і було головною складовою Великої перемоги над фашизмом в роки Великої Вітчизняної війни. Дружба радянських народів стала важливим фактором глибини і розмаху цієї всенародної боротьби.

Ведуча 2. У перші дні Великої Вітчизняної війни проти німецько-фашистських загарбників розгорнулася жорстока боротьба, в якій брали участь представники всіх націй і народностей.

Ведуча 1. У 2014 р. на захист нашої держави пліч-о-пліч стали українці і євреї, росіяни та вірмени, грузини і білоруси. Їх об'єднала українська земля та бажання жити у вільній країні.

Ведучий 1. Молодою людиною, яка першою загинула ще на барикадах на вулиці Михайла Грушевського в Києві, виявився уродженець села Березнуватівки, що на Дніпропетровщині, 20-річний Сергій Нігоян. Він був єдиною дитиною у своїх батьків, які переїхали з Вірменії, рятуючись від війни в Нагірному Карабасі. Народився вже в Україні.

На сцену виходить замислена дівчина, в руках тримає фото Нігояна,

спускається в зал

Дівчина. Сергій змалку запам’ятався своїми патріотичними пориваннями. Спершу це було захоплення Вірменією. Він навіть часто вірменський прапор носив з собою. Самотужки вивчав культуру своєї історичної батьківщини. Проте побувати у Вірменії Сергієві так і не довелося, хоч і неабияк про це мріяв. А потім його патріотизм дедалі більше почав ставати українським. І до цього він поставився із притаманним йому запалом. Нігоян дуже любив вірші Тараса Шевченка, деякі з них знав напам’ять. Коли почали вивчати історію України – теж вивчав її просто жадібно. У нашому колективі він був єдиним вірменином. Але й найбільшим українцем у класі, якщо можна так висловитися, був саме Сергій, бо він українську національну ідею справді пропускав через свої душу і серце.

Ведучий 1. У батальйон «Донбас» записалися грузини. У батальйоні «Азов» воюють двоє шведів і німець – 22-річний історик, родина якого з України. Дуже різні люди, щоб боротися за Україну, одягли бронежилети, кинувши, хто університет, хто підприємництво.

На сцену виходить хлопець у сучасній військовй формі

Хлопець у сучасній військовій формі. Людське життя безцінне. Ми готові віддати все, щоб зберегти його. Але одна куля з автомата Калашникова, вартість якої 1 гривня 25 копійок, може вирішити долю людини. Я народився в Україні, у 18 переїхав до Німеччини. Хотів стати істориком, а тепер історію творю сам на своїй Батьківщині. Не можу я сидіти на дивані, коли люди гинуть, захищаючи країну, де я народився.У Європі все спокійно, стабільно. Мені здавалося, я можу передбачити своє майбутнє на рік, два, на три: закінчу навчання, знайду роботу, буду працювати, все, як на долоні. Але життя робить сюрпризи.

Читець. Коли будуть, мамо, питати,

Нащо смерть я зловив за руку,

Я вже буду, рідненька, мовчати,

Буду в серці твоєму стуком.

Коли будуть, мамо, питати,

На якому вмирав я полі,

Ти скажи, що на Україні,

На межі тирана і волі.

Коли будуть, мамо, питати,

Що в житті я хотів зробити,

Заплющ очі, бач – я, маленький,

Хочу жити і хочу любити.

Коли будуть питати, мамо,

Чи боліло мене вмирати,

Не клади на могилу квіти –

Їм ще важче буде помирати.

Коли будуть, мамо, питати,

Чи не страшно ховати сина?

Страшно, люди, ховати не тіло,

Страшно те, що у тілі людина.

Коли будуть питати, мамо,

Звідки кралась у душу тривога?

Вибачай, вже летіти мушу,

Тепер в небі я, в сотні Бога.

На сцену виходить дівчина

Дівчина. Тетяна тремтячими руками розвішує фотографії молодшого брата на дверях під'їзду. Артем Санжарівець жив у Дніпропетровську. Працював токарем, став десантником і загинув в аеропорту Луганська. Він з іншими військовими летів у тому самому ІЛ-76, який збили бойовики 14 червня 2014 р. У 25-ту Дніпропетровську десантну бригаду двадцятип’ятирічний Артем записався добровольцем. На передову пішов разом із чоловіком сестри. Але додому повернувся лише Микола. Тепер у його улюбленого племінника не один ангел-охоронець, а 49. І не яких-небудь, а 49 воїнів-десантників.

Демонструється інсценізація казки Юлії Смаль «Небесна сотня».

 Виходить мама з маленьким сином.

– Мамо, чуєш? – спитав маленький Максимко у мами увечері перед сном. – А хто нас охороняє?

– Ангели, сину.

– Ангели? Хто це?

– Небесні охоронці, маленький. Вони бережуть нас від зла, від сліз, від усього поганого.

 – Але ж, мамо, хіба поганого не стається?

 – Стається, Максимку, та тільки ж ангели нас боронять, але не можуть з нами боротися. Коли людина хоче добра, то й лиха з нею не станеться, а як ця людина недобра, то чинить зле. І тоді ангели плачуть.

– А які вони?

– Хто?

– Ангели, мамо.

– Ну, це довга історія, – усміхнулася мама.

– Розкажи.

– І ти ляжеш уже спати?

 – Так, мамо.

 – Гаразд. Було колись…

– Давно? – перебив Максимко.

– Та не те, щоб, та уже минуло, – спокійно відповіла мама. – Не перебивай, бо не розповідатиму.

– Не буду.

– Так от. Була колись одна країна. Та ж така, що прекраснішої від неї не було на цілий світ. З одного боку омивало її ніжне блакитне море, з іншого на сторожі стояли сиві, старі-старі гори, від лютих вітрів її захищали густі ліси, багаті на усілякого звіра, а в серці її пашіли золотом степи. Бурхливі ріки, щедрі врожаї, мудрі люди – така була ця країна. Та сталося лихо. Захопив цю країну володар, та такий злий і жадібний, що не сказати. Його посіпаки обкрадали народ, відбирали зерно, будинки, усі статки, які чесною працею збирали люди за своє життя. А хто не погоджувався, того хапали і саджали у в’язниці. Хоча й це не найгірше… І зайшло сонце над країною.

 – Як це? – запитав Максимко.

 – Так кажуть, коли все навколо стає погано. Ніби, немає просвітку серед лиха.

 – Але ж ці люди, вони скинули володаря?

– Зачекай же! Одного дня не сила стала народові терпіти знущання. Повстав він. Аж від моря вже до гір, лісів і степів, здійнялася буря. Страшна вона була, сину. Божевільний володар дістав гармати і рушниці, його посіпаки, які тоді ще нікого та нічого не боялися, теж узялися до зброї та розбоїв.

 – І що? – запитав стривожено хлопчик.

– Не злякався мужній народ. Беззбройні та сміливі, виходили люди один на один проти володаревих посіпак. Спочатку поодинці, потім хвилями, і день за днем ці хвилі ставали усе нестримнішими, усе сильнішими, поки одного дня людський гнів не змив володаря з його челяддю геть з країни.

– Мамо, а де ж про ангелів?

 – Бачиш, сину. Люди, молоді та не дуже, йдучи на бій з темною силою, втрачали життя. Перший упав, другий, третій – їхні серця зупинялися від ворожих куль. Але побачили люди, що герої не вмирають, що, насправді, їхні душі, у світлі, сходять у небо, в золотих, сяючих обладунках, стаючи небесними ангелами, воїнами добра. Цілий загін ангелів, ціла Небесна сотня постала перед райськими ворітьми. І Бог забрав їх до себе, всіх до одного, героїв з чистими душами, та наказав берегти свій народ, боронити від лихого. З тих пір, синочку, наші ангели-охоронці ось такі, вродливі, сміливі, загартовані у бою воїни. І це вони бережуть нас від усього на світі зла.

– Мамо, а наш тато, він теж ангел?

– Так, сину. І наш тато – ангел. Найсміливіший ангел. Маленький, а ти так на нього схожий.

Читець. Скрипить на вервечках цеберко із водицею,

Тюхтійка правда топчеться калюжами –

На пару небо плаче із вдовицею,

І сходять сльози червонясто – ружами…

 Це озеро з очей дітей наплакане.

На розсуд часу ще вмивається солоними.

Зірвалось в небо ластів’я налякане,

Над ружами тай ген понад червоними.

Плетуть вінки і в’яжуть знову стрічками.

 У Бога – справедливість з сиротиною.

На панахиді вік стояти з свічкою

За батьком. Та у серці з Батьківщиною.

Звучить пісня «Плине кача…» (музика і слова народні)

На фоні музики ведучі говорять слова

Ведуча 2. Як і 73 роки тому, на захист держави стали дочки і сини України-неньки. Їх об'єднала українська земля та бажання жити у вільній країні. Спочатку вони вимагали права вибору. Потім їм довелось вимагати права жити. І хоч кулі снайперів – це вагомий аргумент, але ні кулі, ні гранати, ні нелюдська жорстокість не змогли перемогти цих людей. Вони гинули, та не здавались...

Ведучий 1. Ми - мирний народ, але ми готові платити й платимо – потом та кров’ю - за право жити під нашим прапором, під цим небом і серед цих полів.

Ведучий 2. Державний прапор знову гордо майорить над Слов’янськом і Краматорськом, Лисичанськом і Сєверодонецьком, Артемівськом та Костянтинівкою. Миру чекають жителі Донецька та Луганська. І обов’язково дочекаються!

Ведуча 1. Вже стільки закривавлених століть
Тебе, Вкраїно, імені лишали.
Тож встаньмо, браття, в цю врочисту мить,
Внесемо прапор вільної Держави!
Ведучий 2. Степів таврійських і карпатських гір
З'єднався колір синій і жовтавий,
Гей, недругам усім наперекір —
Внесіте прапор вільної Держави!
Ведучий 1. Ганьбив наш прапор зловорожий гнів,
Його полотна в попелі лежали...
Але він знов, як день новий, розцвів,
Внесіте прапор вільної Держави!
Ведуча 1. Повірмо у те, що нас вже не збороть,
І долучаймось до добра і слави.
Хай будуть з нами Правда і Господь —
Внесіте прапор вільної Держави!

В зал вносять Прапор України

Ведучий 1. Темні часи пройдуть. Буде колоситися хліб. Будуть сміятися діти. Буде жити Україна. І для нас є святим обов’язком гідно вшановувати Героїв. Щоб ми пам’ятали – хто і за що загинув. Щоб ми їх не зрадили!

Разом. Герої не вмирають!

Звучить пісня «Не спи, моя рідна земля!» (музика і слова Сергія Фоменка).

Я тобі скажу, де квітне дивний сад,

Де срібляста ніч тремтить у темних водах.

У далекий край лежить нелегкий шлях,

 Доки хижа ніч кружля по колу.

 Приспів. Не спи, моя рідна земля!

Прокинься, моя Україно!

 Відкрий свої очі у світлі далеких зірок!

Це дивляться з темних небес

Загиблі поети й герої –

Всі ті, що поклали життя за майбутнє твоє.

 Тільки два шляхи...

Один веде у пекло.

Інший шлях веде тебе туди, де світ.

Щоб знайти цей шлях, послухай своє серце –

Твоє серце знає, як його знайти!

Приспів.

Я тобі повім про мрію золоту,

Що палким вогнем горить в моєму серці.

 Про щасливий край, про радісних людей,

Де життя кидає виклик смерті.

Приспів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Використані джерела інформації

1. «За Україну, за її волю, за честь і славу, за народ!» (матеріали до навчально-виховних занять). – Івано-Франківськ : ІФОІППО, 2014. – 198 с.

2. http://media.ippo.kubg.edu.ua

3. http://www.dnipro-ukr.com.ua/scenariy-5832.html

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Урок мужності

«За матір, сина, за дружину,

за рідну землю Україну!»

Для учнів 8–11 класів

 

 

 

 

 

Сценарій підготувала 

творча група у складі

Кухтик Олени Іванівни,

 ЗД з ВР Великоолександрівської ЗОШ І- ІІІ ст.

 Бориспільської районної ради,

Логвин Валентини Юріївни,

педагога-організатора

Великоолександрівської ЗОШ І- ІІІ ст.

 Бориспільської районної ради

Категорія: Мої статті | Додав: dark_bosom (21.04.2015)
Переглядів: 636 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Форма входу
Пошук
Друзі сайту

Copyright MyCorp © 2018