«Тарас Шевченко – великий син свого народу»
Для учнів 5-11 класів
Валентина Рябус
Лариса Семенець
Звучить пісня «По діброві вітер віє» (виконує бандуристка) Ткачук Людмила Іванівна
Мелодія затихає.
На сцені, під тополею, сидять два хлопчики – пастушки.
Хлопчик: Тарасе, сонце заходить! Женімо отару в село!
Тарас: Я заночую тут. Мене й так ніхто не чекає. Мачуха ненавидить, щовечора битий…
Хлопчик: А вівці?
Тарас: Жени й моїх овець, а у селі вони й самі дорогу до двору знайдуть.
Хлопчик: А вечеряти ? Ти ж голодний…
Тарас: Вечеря! Була вечеря, коли мати жила. Тепер мене годують штовханцями… (Плаче):
Хлопчик: Не плач, Тарасе. Послухай, я тобі велику таємницю відкрию, тільки нікому не розказуй, бо біда тобі ж самому буде!
Тарас: Ну, яка в тебе може бути таємниця?
Хлопчик: У мене сестричка народилася, то я вночі підслухав, як баба – повитуха пророчила матері про долю малої. Вона, знаєш, перш, ніж увійти до хати, де має дитина народитися, у вікно дивиться і в ньому бачить тієї дитини долю.
Тарас: Нема в мене долі. А про твою сестричку мені й не цікаво слухати. Яка тут може бути таємниця?
Хлопчик: Є, є таємниця! Баба й про твою долю матері розповіла. Каже, що як глянула колись у ваше вікно, мало не зомліла. Сидить, каже, кругом стола повно панів, а між панством – мужик стоїть, вичитує щось із паперів. А вони на нього кулаками махають, а підійти бояться.
Тарас: А далі що?
Хлопчик: А далі баба розповідати побоялася. Казала, що ти неабияка дитина. Казала, що уже народився такий, що волю в панів одніме… Казала, що може, це якраз ти…
Тарас: Волю? В царя відібрати, а людям дати? Ех, якби я мав таку силу! Моя мама від тяжкої панщини померла, батька по місяцеві дома нема, бо все його кудись пан посилає, все кудись відправляє…А хаті злидні несказанні…
Хлопчик: Женімо, Тарасе, отару! Поночіє…
Тарас: Не пожену. Заночую отут під зорями в полі. Може, хоч мама присниться або козаки. Козаки мені часто сняться, особливо один, старезний і сивоусий.
Хлопчик: Тоді добраніч, Тарасику! Я тобі вранці хліба принесу!
Тарас вкладається під тополею, вкривається свиткою, засинає. З глибини сцени виринає старезний запорожець. У руках у нього дві великі книги. Запорожець сідає коло Тараса, гладить його по голові і сам до себе промовляє:
Було колись – в Україні
Ревіли гармати:
Було колись – запорожці
Вміли панувати.
(Тарас прокидається, здивовано дивиться на козака, котрий наче не помічає хлопчикового здивування і продовжує):
Смійся, лютий враже!
Та не дуже, бо все гине,-
Слава не поляже.
Не поляже, а розкаже.
Що діялось в світі.
Чия правда, чия кривда
І чиї ми діти.
Наша пісня, наша дума
Не вмре, не загине…
От де, люди, наша слава,
Слава України!
Пригортає Тараса і наче показує хлопчика глядачам, продовжуючи:
Без золота, без каменю. Без хитрої мови. А голосна та правдива. Як Господа слово….
Тарас: Ви знову прийшли? Ви мені принесли ці грубезні книги?
Козак: Коли б волею якоїсь казкової сили наш народ постав перед необхідністю вибрати з-поміж усіх людських книг дві, то мав би узяти Біблію та «Кобзар». Без першої він був би неповноцінний морально, без другої – немислимий і недолугий як народ, «Кобзар» - це Євангеліє від Тараса.
Тарас: Від Тараса? Але мій дідусь ніколи не читав Євангелія від Тараса. Читав від Івана, Луки, Матвія, Марка…
Козак: Євангеліє від Тараса напишеш ти!
Тарас: Я? Але ж я не апостол! Я – кріпак. Я – сирота, козаче, і в мене нема нікого-нікого, хто б вивів мене в люди…
Козак: Нікого? В тебе є Україна. У тебе є Бог. У тебе є народ. Це багато, хлопчику, дуже багато. Сила твого слова, Тарасику, буде божественною. Цим словом ти врятуєш народ від німоти.
Разом з Тарасом козак виходить.
Звучить мелодія бандури.
На сцену виходять по черзі з різних боків читці, учні 5-6- х класів, емоційно читають слова ( у цей час на екрані презентація).
1-й читець.
І Бог почув оті слова,
І дав душі убогій силу,
І в руки хлопцеві вложив
Співецьку чародійну ліру.
2-й читець.
І виріс він, і кобзу взяв,
І струн її торкнувсь рукою –
І пісня дивна полилась,
Сповита вічною тугою.
3-й читець.
В тій пісні людям він співав
Про щастя, про добро, про волю,
Будив зі сну, пророкував
Їм вищу і найкращу долю.
4-й читець.
Співав про чесну боротьбу,
Про сором кайданів брязкучих,
І не жалів він сил своїх,
І не втирав він сліз пекучих.
5-й читець.
І пісня голосно лилась…
Але не довго: ворог лютий
Підкрався нишком – і замовк
Співець, кайданами окутий.
6-й читець.
І довго у степу глухім
В неволі жив між москалями.
Співець самотній, мовчазний,
З своїми думами й піснями.
Звучить бандура
Виходить учень, дорослий Шевченко.
Сценка «Шевченко в неволі»
(на екрані – презентація) Свічка, олівець, книжечка
Шевченко:
Лічу в неволі дні і ночі і лік забуваю.
О господи, як-то тяжко тії дні минають.
І четвертий рік минає тихенько, поволі,
І четверту начинаю книжечку в неволі
Мережати…
(після паузи, починає писати):
Голос із-за сцени
І знову в поезії Шевченка звучать мотиви боротьби, протесту, а разом із тим народжуються ліричні, ніжні, задушевні вірші, в яких – спогади про рідний край, про княжну Варвару Рєпніну, з якою познайомився в Яготині на Київщині.
Шевченко:
Сонце заходить, гори чорніють,
Пташечка тихне, поле німіє,
Радіють люди, що одпочинуть.
А я дивлюся… і серцем лину
В темний садочок на Україну.
Схиляється над столом, дрімає і бачить сон. Шевченко і Рєпніна та ще одна пара танцюють вальс. Звучить вальс, підходить Репніна, знімає шинель, танець. Розмова.
Шевченко:
Якби зустрілися ми знову,
Чи ти злякалася б чи ні?
Якеє тихеє ти слово
Тоді б промовила мені?
Рєпніна:
Коли б ви знали, як кохаю,
Як жду я вас із далини
І як ночами виглядаю…
Ви полонили думи й сни,
Кобзарю славний, я й писати
Заради вас розпочала…
Ще як взяли вас у солдати,
Гірку жалобу зодягла.
Шевченко:
Моя ти сестронько єдина,
Який коханий я тобі?
У мене є одна Вкраїна,
Одна турбота далебі.
До смерті встигнути скоріше
Все недороблене піднять,
Мої убогі діти-вірші
Вкраїні-матінці віддать.
Забудь мене, тобі я вдячний,
За всі турботи, за листи.
Тебе любив я, необачний,
Перегоріло все… прости…
Рєпіна:
Для мене ви і нині, як раніш,
Моя любов єдина і остання.
І я напам’ять знаю кожен вірш,
Який ви залишили на Вкраїні,
І ті, що вийшли в вашім «Кобзарі».
Здалека шлю квиління вам чаїнні,
Молюся вам, немов своїй зорі.
Пауза. Княжна виходить
Шевченко: (прокидається, повільно звучить «Зоре моя вечірняя» Бойчук Ю.С.):
В темниці цій, немов у домовині,
Лише шкребуться миші та щурі…
Який я сон тривожний бачив нині…
Ну, й приверзеться ж справді.
Бере огризок олівця, кладе захалявну книжечку на коліна, пише:
Благаю бога, щоб світало…
Ба на позорище ведуть
Старого дурня муштрувати,
Щоб знав, як волю шанувати,
Щоб знав, що дурня всюди б’ють.
Задумавшись
А щоб збудить хиренну волю,
Треба миром, громадою
Обух сталить та добре вигострить сокиру
Та й заходиться вже будить…
Пауза
І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люди на землі.
Звучить музика
Голос із-за сцени:
Але не судилося Тарасові бачити свій край вільним. Із заслання повернувся він хворим, знесиленим, втомленим, але не скореним. Арешти, переслідування, заслання, солдатська муштра підірвали здоров’я великого поета.
Дівчата співають «Минають дні, минають ночі» Олійник А., Садовська Д.
9 березня 1861 р. Найближчі друзі прийшли привітати Тараса з Днем народження. Надійшло чимало телеграм від шанувальників його таланту. Але найщиріші слова не могли зняти болю фізичного. День народження закінчувався, в права вступав день смерті.
Звучить «Реквієм» Моцарта, читець підходить до столу, запалює свічку на фоні музики говорить:
Читець:
Все сколихнулось, як химера,
І біль нестерпно серце рвав.
«Так хто ж ти – Катря… чи Ликера?» -
Та морок відповідь ховав.
Мінялись контури обличчя,
Як обриси осінніх хмар,
І щось знайоме й таємниче
Висвічував Волосожар,
Стоїть у полі, де тополі,
Стара Сова та сина жде,
А через терня сива Доля
Із Музою до Слави йде,
По сходах наймичка крадеться,
Русалка вийшла із Неви.
Причинна плаче та сміється,
Вінок зриває з голови.
Переплелося все, змішалось.
І падало у ночі шурф.
І вже над хмарами здавалось
Плив на вітрилах Петербург.
А до столичної кімнати
З дитинства дальнього села
Поволі наближалась Мати
І чебреці і руках несла.
Півнеба квіти заслонили –
Будили пам’ятний мотив,
Лиш пальці мамині тремтіли:
«Як ти, синочку, постарів…
Упасти – невелика мудрість,
А от, упавши, підвестись,
І, як би не було це трудно,
Йти далі,далі ніж колись…»
За склом тумани клуботіли…
Вікно він навстіж розчинив
І свіжість виповнила тіло
Над Спасом день новий зорів.
«Скоріше на мою Вкраїну,
До милих лук, гаїв, дібров,
Вона для мене і дружина,
І наречена, і Любов!».
Обривається музика. Пауза. Повільно
Тихо звучить мелодія пісні «Заповіт»(сучасне виконання). По черзі виходять читці.
1-й читець
Це хто сказав, що помер Тарас,
Мовляв, сто літ минуло, навіть більше?
Неправда, ні! Він завше серед нас,
Всіма світами минуть його вірші.
2-й читець
Слався, Тарасе великий, столунно, стосвітно.
Слався у душах і думах
На вольній землі.
Час тріумфальний стомовним гряде «Заповітом» -
Свято в родині твоїй немалій.
Діти, одягнені в національні костюми, декламують «Заповіт» різними мовами: українською, російською, білоруською, вірменською, азербайджанською. На екрані – презентація (Вшанування пам’яті Шевченка у світі).
1-й читець
Це хто сказав, що одлунав акорд
Його пісень – і вже не воскресити?
Неправда, ні! Шевченко – це народ,
І, як народ, він буде вічно жити! (Разом)
Голос із-за сцени:
Приходьмо до Шевченка на сповідь, щоб очиститися від скверни, бо він – наш пророк і навчитель, він – наш Всесвіт і наша історія. Думаймо про Шевченка, живімо Шевченком, продовжуймо його безсмертя в собі та дітях наших!!!
Презентація «Я і Шевченко» (Вшанування пам’яті Кобзаря в Україні).
І тепер, поете любий,
В сім’ї вольній, новій
Тебе згадуєм з любов’ю
Теплим, щирим словом.
Славлять нашу Україну
Вітри правди, квіт весни
Славлять неньку-вишиванку
Наші доньки і сини!!!
Пісня «Україна – це ми » звучить мелодія пісні
Виконує Ящишин І., учениця 8 класу
На екрані - логотип і слова про Шевченка.
| 